Життя – як щоденний бій для мирних жителів зони конфлікту
Через постійну небезпеку обстрілів та мінну небезпеку людям складно отримувати соціальні виплати, купувати продукти чи шукати роботу.
Пані Любов і Михайлик, та ще понад 600 000 людей потрапили у пастку зони конфлікту
© УВКБ ООН в Україні
Для пані Любові та її сина Михайлика це був звичайний день у Мар’їнці – місті, зруйнованому конфліктом на сході України.
Вони вже звикли чути гуркіт кулеметів під час приготування сніданку. Тому, коли все стихло, 10-річний Михайлик побіг назад до будинку своєї бабусі, який був поруч.
І раптом вибухнув снаряд. Пані Любов пригадує: «Раптом його не стало видно. Але я почула цей звук, і хтось закричав “мама”».
За словами пані Любові, першим, що вона побачила, була кров, що текла з його голови, куди втрапили уламки снаряду. Найближча лікарня була в 30 кілометрах від міста, у самій Мар’їнці йшли інтенсивні бойові дії, і пані Любов знала, що на швидку допомогу сподіватися було марно.
На щастя, родич із сусіднього міста відвіз їх до лікарні, і Михайлик був врятований.
Тепер пані Любов каже, що стрілянина все ще лякає її, але тиша лякає її ще більше.
Михайлик тримає в руках шрапнель, яку витягли з його голови.
Пані Любов та пані Наталія, її подруга й сусідка.
Шрапнель, видалена з голови Михайлика.
Люди у черзі на КПВВ «Мар’їнка».
Пані Любов і Михайлик, та ще понад 600 000 людей потрапили у пастку зони конфлікту. Колись вони щоранку ходили по дорозі, щоб Михайлик сів на шкільний автобус. Тепер, коли дорога стала брудною та розбитою, пані Любов возить свого сина на велосипеді, щтовхаючи його повз військові окопи, щоб син дістався до школи чистим.
Обстріли та замінування територій перевернули тисячі життів, ускладнюючи для людей отримання соціальних виплат, купівлю продуктів харчування та медикаментів і пошук роботи.
Подорож через лінію розмежування також є проблемою. Лише за лютий 2018 року було зафіксовано понад 1 мільйон перетинів, оскільки людям необхідно відвідувати своїх родичів та користуватися місцевими послугами.
Олександр та його дружина Юлія з Донецька часто перетинають КПВВ «Марі’їнка», щоб допомогати своїм літнім батькам у підконтрольній Україні Авдіївці. Подорож, яка раніше займала лише півгодини на автобусі, тепер може тривати цілий день. Перебуваючи на КПВВ у морозну зимову погоду, Юлія, яка знаходиться на восьмому місяці вагітності, вдячна за намети з обігрівом, надані Агентством ООН у справах біженців, де вона може відпочити.
“Ми відкладали свій від’їзд як тільки могли.”
Подружжя не може повірити, наскільки змінилося їхнє життя.
«Я був дуже щасливий, коли ми одружилися, – каже Олександр, тримаючи свою дружину за руку. – Авдіївка була дуже гарним містом, і я був так близько до своєї родини. Ми відкладали свій від’їзд так довго, як тільки могли. Але тоді бойові дії дійшли до нашого району, і земля почала дрижати від вибухів. Залізнична станція була переповнена. Раптом війна прийшла до нас і стала реальністю».
Юлія додає: «Раніше у розмові ми бажали людям щастя і миру, але це були просто слова. Тільки тепер ми розуміємо справжнє значення у цих словах – жити в мирі, бути разом зі своєю сім’єю».
Олександр і Юлія з нетерпінням чекають народження дитини, але переживають щодо того, як вони будуть подорожувати, коли з ними буде дитина. Багато людей по декілька годин проводять у чергах на КПВВ з обмеженим доступом до базових послуг, таких як питна вода, туалети, місця для відпочинку та медичне обслуговування.
«Ситуація напружена, – каже Юлія. – Кожен хоче пройти якомога швидше. Багато хто намагається пройти без черги».
Олександр і Юлія біля КПВВ «Мар’їнка» на шляху до своїх родичів.
Олександр і Юлія чекають у наметі з обігрівом на КПВВ «Мар’їнка».
Юлія та Олександр в очікуванні на відправлення мікроавтобусу біля КПВВ «Мар’їнка».
Чоловік із двома дітьми сідає в автобус на КПВВ «Мар’їнка».
«Найгірше – це коли снаряд потрапляє у будинок і все трясеться».
УВКБ ООН стурбоване через обмеження свободи пересування, з якими стикаються цивільні особи.
Джордж Окот-Оббо, заступник Верховного комісара з питань операцій, який інспектував діяльність УВКБ ООН в Україні, став свідком того, як люди годинами стоять у чергах у морозну погоду, щоб пройти через КПВВ.
«Потрібно прибрати причини, через які ці люди змушені так часто подорожувати, адже суворі умови, через які їм доводиться проходити, є однією з найбільших проблем у цій ситуації», – сказав пан Джордж Окот-Оббо.
Пані Любов досі переживає травму через те, що її син ледве не втратив життя. З моменту того інциденту їхній будинок обстріляли ще чотири рази, і юний Михайлик мріє виїхати звідси.
«Мені не подобається жити тут, тому що тут стріляють, і в мене немає друзів, – каже Михайлик. «На моїй вулиці я єдиний хлопчик. Найгірше, коли вони потрапляють у наш дім, і він дрижить».
«Коли це трапилося, мені хотілося, щоб це була я, а не він, – каже пані Любов, закриваючи очі. – Це змусило його швидко подорослішати».
Читати цю історію на глобальному сайті УВКБ ООН (англійською мовою)